3. Машка

– Ну і шо, мала? Скільки тут будеш стовбичити та витрішки продавати? Шо, ніколи людей не виділа? Я ж тобі не літаюча тарілка чи зелене одоробало з мигалками. Гм… Ти й учора тут вешталася. Я спостерігала, здаля правда. Не стала тебе лякати. Бо ти, наче, не з наших, не дуже той, на алкоголічку чи бомжару схожа. Пляшки збираєш нафіга: на водку чи дозу?

Дебела жінка з опухлим обличчям, брудним волоссям та синцями під очима вистрибнула з-за контейнера зі сміттям несподівано. Магдалена не встигла хоч якось зреагувати. Так і стояла розгублено, тримаючи в руці дві скляних пляшки з-під пива, які щойно витягла зі звалених на купу пакетів зі сміттям.

– Ну, глянь. Уже тиждень сміття не вивозять. Паразіти. Розвели сральню в місті. Усьо скопом – і картон, і тара… Бардак. Кругом, мала, бардак. І в головах, і в країні, й у світі бардак. Як тіко він, – бомжиха звела очі до неба, – нас досі ше терпить, скажи? Люблячий батько тіпа. А тут би не зашкодила добра порка. Шо витріщилася? Давай знайомиця, мала. Ти ж тіпа на мою територійку влізла. По ідеї я б мала тобі за ото, – жінка тицьнула брудним пальцем правої руки в Магдині пляшки, – морду натовкти. Та я добра фея сьодні. Бо знаю, мала, шо людина просто так, від нєфіг дєлать, по смітниках шниряти не стане. Ну? Я – Машка. А ти?

Магдалена й далі стояла непорушно. Вона не знала, що робити – кидати пляшки та втікати чи… Магда вже майже місяць микається смітниками. Устає вранці, тільки-но засіріє, і гайда по району. Ще ні разу ні на кого не наткнулася, бо робила це дуже обережно. Сором який, ганьба, а в неї ж діти і ще той, досі законний чоловік, з яким розлучається, і давати йому хай найменший привід для засудження не мала права. Чомусь була переконана, що о такій ранній порі всі бомжі та двірники ще сплять. Виходить, не всі.

– Шо мовчиш? Язик ковтнула? А очі чо такі настрахані, наче дідька побачила. Не битиму! Факт. І з виду ти зовсім нормальна – чистенька така, акуратна. Слухай, а пішли побазаримо. Га? Я так розумію, шо в нас з тобою співпраця в цьому райончику намічається? Та й куди спішити двом самотнім жінкам у неділю? До церкви ти нині не збираєшся, правда? Що там у неділю нещасному робити, сьогодні до церкви йдуть тільки щасливі, правда, не всі вони про своє щастя здогадуються, на жаль. А до церкви, на розмову з Богом, таким, як ми з тобою, ліпше йти, коли людей у ній мало. Тобто в будень.

І та, що назвалася Машкою, зовсім не роздумуючи, міцно вхопила Магдалену за руку та поволокла за собою. Жінка й не думала смикатися чи вириватися. Стало геть байдуже, чомусь знала: гірше, ніж є, уже їй не зроблять. Довготелеса, худа, з чіпкими руками Машка тягла невеличку Магдалену за собою. За будинком ріс парк. Зелена зона, так би мовити. Але парк уже давно не мав господаря і стояв сиротиною занедбаною. Дитячий майданчик ще мав більш-менш прибраний вигляд, то самі матусі постаралися, а все, що за ним – непролазні чагарі. І Машка впевнено тягла туди спантеличену Магду. Якимсь дивом Машка віднаходила стежину і пересувалася нею доволі впевнено.

Початок літа обіцяв спеку та гарну погоду. Ось і зараз – лишень п’ята ранку та зовсім не холодно, хоч росяні трави били по штанах та прикритих легкою сорочкою руках. Магда чемно плелася слідком за Машкою. Бомжиха продовжувала міцно тримати її за руку і тягла за собою, мов малу дитину, дорогою щось собі під ніс булькаючи про розгардіяш у країні, про свої старі шкари, які на ладан дихають і от-от здохнуть, а підхожих у смітнику вона ніяк не знайде, бо має дуже вже унікальний розмір ноги, як для пані з ростом метр сімдесят, – тридцять п’ять.

– І на який тобі здалися пляшки, мала? По морді видно – не п’юща ти. – Ураз зупинилася посеред стежки Машка, розвернулася, прискіпливо глянула Магді в очі.

– На хліб, – випалила Магда, незмигно дивлячись в очі бомжисі, знизу вгору.

Машка була на голову вища і нависала над Магдою, мов потворна скеля.

– Діти є? – випитувала далі.

– Двоє. Дві донечки. Вони зараз у мами, у селі. Канікули в школі. А я от шукаю роботу і все ніяк той, не знайду… І часи такі, кажуть – криза в Україні. І без «блату» не беруть. У ЖЕК хотіла влаштуватися двірником, так сказали, що вакансій немає. Пробувала продавати на базарі, та той… Не вийшло. Нема в мене до цього діла хисту, проторгувалася…

– Ага, з такими очима на базарі не торгують, – бомжиха хмикнула. – Інтелігенція срана, блін. Та не тушуйся, чо ти? Знаю, що кажу. Я з такого ж тіста. А якщо слова не дуже культурні вставляю, не зважай – то моя адаптація то теперішнього життя. Ну, пішли. Будемо тебе лікувати, мала. Психотерапія, так сказать.

І Машка продовжила тягти Магду за собою.

Зарості несподівано закінчилися, і, здається, нізвідки виринула невеличка та доволі затишна галявина: покошена трава, столик під сосною, дві лавки, збиті з повалених берізок.

– Ну, шо, мала, той – сідай! – Машка кивнула на найближчу лавку.

Магда чемно сіла, Машка всілася навпроти. Дістала з внутрішньої кишені засмальцьованої камізельки півлітрову пляшку з чимсь прозорим, з правої кишені – два невеличких алюмінієвих стаканчики і щось загорнуте в газету. Розгорнула. Тим «щось» виявилося порізане плястерками сало та чорний хліб.

– Ну, яка не яка, але закусь.

Машка по-діловому заходилася «накривати» на стіл. Ще з однієї кишені добула складену чи не вдесятеро газету, розгорнула її. Зверху поставила пляшку з рідиною, стаканчики, розклала сало і хліб. Магдалена трохи ошелешено спостерігала за процесом. Майнула думка: «Господи, до чого ти докотилася, жінко, і куди тебе та хвиля несе?» Але не стала зосереджуватися на тій думці. Хай несе! Кудись та винесе. Бо не залишилося в ній більше сили для опору. Просто сиділа та оглядала свою нову знайому. У загидженому одязі, зі спухлим обличчям, синцями під очима та глибокими впадинами під ними. Волосся коротко стрижене. Колись, мабуть, воно було світлим, а зараз посіріло чи то від того, що його рідко миють та доглядають, чи від літ. Блакитні сумні очі, яких майже не видно з-під набряклих повік та набурмосених брів. Потріскані губи, на яких позасихала кров. Ластовиння на обличчі, яке дивом пробивалося крізь шар бруду й робило лице ще більш кумедним та незугарним. Товсті вимазані руки з обгризеними аж до крові нігтями вправно розставляли трапезу на столі. Права рука ще раз ковзнула в безрозмірну внутрішню кишеню камізельки і добула на світ Божий два маленьких помідори.

Машка відкоркувала пляшку. У ніс Магди вдарив сморід. Так могла пахнути тільки самогонка. Машка налила спочатку Магді, тоді собі. Нарешті підняла склянку, витріщилася на Магдалену своїми блакитними й досить чіпкими оченятами:

– Ну, шо, мала? За знайомство. І все ж, звати тебе як? Може, нарешті скажеш?

– Магдалена, – спокійно відповіла. Аж сама трохи злякалася свого спокою. І поспіхом додала, розуміючи, як на фоні ім’я Машка, то дико звучить: – Можна просто Магда. І ще той, е-е-е… я не п’ю, уже вибачте.

Бомжиха зневажливо пхикнула.

– Брєзгуєш. Звиняй, мала, однак шампана чи коньяку нема. Не хочеш як хочеш. Я не впрошуватиму. Но, для годиться – пригуби разочок, зроби вигляд, шо підтримуєш компанію, й поговоримо, мала. Слухай, ти не проти, якшо я тебе й далі малою називатиму? Бо оте твоє Магдалена, якесь надто біблійне. Можна, канєшно, Магдою, та й то якось не по-нашому, а по-циганськи звучить.

Магдалена знизила плечима. Вона не заперечувала.

– Ну, будь здорова, мала. За нас, за баб, за знайомство.

І Машка залпом перехилила стакан, при тому навіть не скривилася, наче пила воду. Тоді вкинула до рота кусень сала і заплямкала ротом. Магдалена тільки піднесла до носа стакан з прозорою рідиною. Від гидкого запаху відразу закрутило всередині, бридливо скривилася та поспішно поставила стакан на стіл. Машка наче цього не запримітила.

– Ну, розказуй, мала, як ти до такой жизні-маліни докотилася? – питала Машка, активно пережовуючи закуску.

Магда опустила очі. Деркучий, прокурений голос Машки її трохи лякав. Спочатку микання помийницями та смітниками Магді здавалося тимчасовим. От-от найдеться робота, і вона тоді це все кине та повернеться до нормального життя. Та минув місяць, і от зараз перед нею сидить жінка, яка напевне також так думала, коли починала. Магді зробилося страшно, коли подумала, що то вона зараз дивиться в люстерко свого майбутнього. Відвела очі, ховалася сама від себе.

– Ну, шо мовчиш? А давай я почну, – навіть весело сказала Машка, витягуючи з кишені штанів сигарети. То були міцні, чоловічі, без фільтру. – На, мо’, закуриш?

Магда заперечливо захитала головою.

– Могла й не пропонувати. На тобі можна вішати етикетку: еталон жіночності – не п’ю, не курю, вдома ночую. Ти навіть смачно пахнеш, мала. Нє-нє, не парфумами, домашнім комфортом.

Машка черкнула сірником, запалила сигарету й затягнулася. Сірник загасила та поспіхом запхала собі до кишені. Тільки тепер Магда зрозуміла, що так її спочатку тут здивувало. Довкола було чисто, навіть недопалки не валялися під ногами, не то що спалені сірники чи пластикові пляшки. Машка затягнулася ще раз. Кінець сигарети сердито засичав. Бомжиха відірвала кусень газети і струсила на нього попіл.

– Ну, от слухай тепер, мала. І то уважно, і постарайся все запам’ятати. Перед тобою сидить сорокарічна жінка. Що, здивована?

Машка сумно посміхнулася. Магда не встигла стерти зі свого обличчя подив. Машка лишень на три роки старша від неї. Та хіба це можливо? З вигляду – це стара втомлена життям пані, хай, на перший погляд, невизначеного, але вже точно не сорокарічного віку.

– Ага, мала. Я також колись була схожою на тебе. Коли починала. Була… І роботу мала, і чоловіка, і родину… І пахло від мене гарно, і очі горіли вогнем, а не пилом припадали. Та в один момент усе полетіло під три чорти. Шкереберть. Давай я собі ще наллю, бо щоб усе це розповісти – потрібен наркоз. Купа років минула, а я й досі його не відпускаю. Його, свій біль. Мов талісман тримаю при собі і позбутись не можу чи не хочу. Може, ти мені скажеш чому?

Машка хлюпнула рідини собі в стакан. Магді навіть не пропонувала. Залпом висушила і цього разу скривилася, та Магда точно знала, що скривилася не від того, що горілка смердюча чи пекуча, – кривилася від споминів.

– Може, не треба згадувати, якщо воно болить? Може, колись потім, га? – несміливо запропонувала Магда.

– Треба, мала, треба. Дуже треба. І, мені здається, що зараз більше тобі, аніж мені. Щоб почути правду про себе. Знаєш, а я ж за професією психолог. Професіонал, блін. Тож мовчи і слухай. Слухай і мовчи.

Сигарета в руці тремтіла, попіл падав на стіл, наче жухлі сльози з чиїхось невидимих очей.

– Перед тобою зараз сидить бомжиха Машка. У минулому красива успішна жінка – Марія Федорівна Пристай. Психолог у приватній клініці, якою керував її чоловік. Вона ж свого часу і запропонувала йому цю клініку створити. Певна річ, потрібні були гроші, щоб почати. Вона знайшла. Гарні зв’язки, друзі, які не беруть відсотків, банкіри, які пропонують хороші умови, бо ти вмієш і знаєш, як розмовляти з грошовитими чоловіками. Фах і твоя врода дозволяють це робити. Усе в тебе є – квіти на свята, дорогі подарунки. Взимку відпочинок у Єгипті, влітку – Туреччина. Хочеш побачити Париж – будь ласка. Для коханої будь-які двері світу відкриті… Усе є, та… Бог не дає дітей, бо відразу всього мати не можна… чи можна? Певно, як кому. І ти п’ятнадцять років безупинно мариш дітьми, лікуєшся, пробуєш. Врешті настає момент, коли розумієш – це безуспішно, та за інерцією продовжуєш пробувати. Так, твої намагання вже як спорт… А тим часом чоловік починає від тебе віддалятися, вислизати, мов золота рибка з рук мрійника. Вислизає, вислизає, і врешті одного дня ти прокидаєшся вранці в холодному ліжку одна з розумінням великої втрати. Втрати себе. Коли ти себе загубила? Певно, тоді, коли дозволила недозволену розкіш кохати когось більше від себе. Світ валиться, хоч наче зовнішніх проявів і немає – чоловік і досі вдає, що у вас повноцінна родина. Він тебе любить, поважає і теде. Та його відрядження чомусь стають дедалі довшими, аромат чужих жіночих парфумів, що в’ївся у його сорочки та піджаки, – дедалі гострішим, повернення з роботи аж за північ… І ти втрачаєш інтерес до життя. Хамиш пацієнтам, зриваєшся на підлеглих, і врешті він тебе переконує взяти тривалу відпустку. Поїхати до моря чи в гори. Він хотів би з тобою, та не може. Роботи багато, відповідальність перед собою, пацієнтами і теде. Та що я тобі розповідаю, мала? У тебе зараз в очах такий самий біль, який був у мене, коли після повернення з відпочинку мій любий сповістив: він кохає іншу і вони чекають дитину. Чекають на первістка. Вона вже на восьмому місяці, і в них буде син. Вона молодша майже вдвічі, вона нахабніша вдвічі. Вона – піранья. І ти, золота рибко, абсолютно вільна. Звісно ж, тобі дуже вдячні за все і ти можеш далі працювати в клініці на своїй посаді. І квартирку тобі твій коханий уже придбав – двокімнатну, правда, але нову, з євроремонтом та сучасним наповненням – меблі, оргтехніка, усе включено. Ага, навіть машину мені дарує свою, хоч я досі їздити не навчилася. Та це нічого, каже він, от і нагода з’явилася навчитися, почавши нове життя. «Ти ж розумна жінка, Марічко! У нас уже давно нічого немає. Живемо за інерцією. А це – шанс для обох. Почати життя спочатку. Справжнє життя». І так далі і тому подібне. Мене заціпило. Я не могла тоді ані плакати, ані заперечувати, просто тупо стояла і мовчала. Я переїхала в ту нову квартиру, куплену ним. Замкнулася в ній і виходила тільки в магазин. Купити їдла будь-якого і… горілки. Коли випивала, мені, здавалося, легшало. Втягнулася. Йшов час. А через рік золота картка, яку видав мій коханий, мені бібікнула, що грошей на рахунку немає… Це мене наче трохи повернуло до тями. О! За рік може багато що статися! Панас – то ім’я мого колишнього – подав на розлучення, оскільки я на суди не з’являлася, нас розлучили заочно. На спільне майно я не висувала жодних претензій, тож мені зі «спільно» нажитого нічого і не перепало. Тим паче, поки я була в прострації і ще вважалася де-юре його дружиною, коханий і клініку, і машину, і квартиру, і дачу в Карпатах переписав на родичів майбутньої дружини. Якісь там терміни, коли я могла оскаржувати, минули – і маєш: я перетворилася на нікому не потрібну, покинуту колишню.

Машка говорила спокійно, наче розповідала не про себе, а про когось чужого, і тільки тремтіння сигарети в руках видавало її. Вона налила собі ще, залпом випила.

– Не буду розповідати про свої спроби повернутися до життя. О, багато їх було. І друзі намагалися допомогти, і пробували примусово лікувати, і підшивали, і на роботу до себе брали. Няньчилися, наче з малюком. Місяць-два все гаразд, а потім ураз… Зірвуся. І наче все розумію, та серце… Воно, мала, просто розбилося. Милі мої друзі! Намучилися зі мною! Впрошували, благали. А я ж горда: і хамила, і посилала на «небо за звьоздочкой!»… Усе марно! Бо пацієнт ремонту не підлягає. Брухт, карочє… От тепер бачиш, на що я перетворилася. Брухт, який лазить по смітниках, збираючи собі на пляшку. Який і вбирається на смітниках. Так, у мене є пенсія. За інвалідністю. Вгробила-таки себе. Інвалідська пенсія. Але її ледве вистачає, щоб за комунпослуги сплатити. Моя квартира – останнє, що мене ще тримає. Ні, я не можу її пропити. Бо це його подарунок. Останній Панасів подарунок. Бачиш, який бзік у дурній голові скалкою засів… Життя – то сволочна жінка, мала. Пройда…

Магдалена слухала, затамувавши подих. Ледве вичавила:

– А він? Як він?

Машка важко зітхнула. Забичкувала недопалок, запалила нову сигарету, смачно та довго затягувалася, струсила попіл.

– Панас? Бог таки є, мала! Але в нього дивне розуміння кари. Панас помер. Несподівано так. Уві сні. Я тільки на сороковий день дізналася про це. Мені наче телефонували, давали знати й поштою. Та в мене тоді був запій черговий. Уже п’ять років минуло. Інколи мені здається, що то я випросила в Бога для Панаса смерті. Молила, жадала справедливої кари. Звісно, я винуватила в усьому не його, а ту відьму молоду, що чоловіка в мене забрала. Ех, наївна душа. Слід було просити іншого – благодаті для всіх. Я інколи приходжу до нього, на цвинтар, поговорити. У ті, особливі для нас дні. Ніколи нікого зі знайомих там не зустрічала. Лишень цієї весни випадково ледве не натрапила на його дружину. Вирішила на Великдень йому крашанок занести та паску власноруч спечену. Він дуже любив мою паску. А там вона – стоїть навколішки та плаче. І також розмовляє з ним. Постояла, підслухала. Так, вона його також любила. По-справжньому. Хоч його немає, він уже ніколи не встане, не заговорить, та помер він щасливим. Бо… Зоставив по собі сина та двох люблячих жінок. Одна з них має при собі частинку Панаса – дитя. А що отримала я? Порожнечу. Раніше хоч гріло те, що він живий. Чужий, далекий, але живий. А тепер – я не відчуваю нічого. Живу, доживаю. Якби мені дозволяла моя віра – уже б давно собі щось зробила, а так… Просто доживаю. Людина має для чогось чи для когось жити. Заберіть у неї це, і вона перетвориться на тлін. Я – тлін, Магдо, я – тлін.

Машка вперше назвала її Магдою. І тут до неї дійшло. Отой одяг бомжачий, спроба розмовляти по-вуличному – лишень маскування, намагання відгородитися від світу, який колись для Марічки був рідним, спроба втекти від самої себе. Та хіба від себе втечеш? І, здається, Машка так довго ховається та грає чужу роль, що вже й перетворилася на чужинку для самої себе. Розумна, освічена жінка, яка марнує своє життя. І через що? Через кого? Чоловіка. Згадала свого. Защеміло всередині, засльозилися очі. Уже не могла стриматися. Плакала.

– Поплач, мала, поплач. Сльози очищають. Мені ж заціпило. Я уже сто років не плакала. І подивися уважно на мене, і зрозумій, що можна зробити зі своїм життям, коли перестаєш любити себе. Я тобі допоможу, мала. У тебе все буде добре. Обіцяю. А знаєш чому? Нє, я вже давно стала гранітною, такою собі кам’яною бабою – ні емоцій, ні бажань, тільки інстинкти: пити, жерти та срати. Але… Твої очі, мала. Ти інша. У тобі багато вогню, багато життя. Але ти його чомусь стримуєш. Я знаю, переконана, хтось той вогонь так глибоко загнав у тебе, що ти й забула, як то бути справжньою. Розкажи про себе, мала. Чому тебе батьки назвали Магдою? У тобі є щось циганське, але мало. Дивне, як на українку, ім’я. Чому Магдалена, мала? Давай розказуй. І в тебе, і в мене часу навалом поки що. Чи не так?

Щоденник Мавки

Зараз я стою біля вікна і вдивляюся в темряву. П’ятий поверх. Мені добре видно смутне темне небо, безлюдну вулицю, підсвічену підсліпуватим ліхтарем, дерева в напівдрімоті. Тихо, спокійно. Так годиться в цей час доби, бо ніч. І ти також захований за стінами своєї оселі, захищений від Від кого, від чого? Якщо боятися ночі, вона наздоганятиме напівтінями, напівнатяками, переслідуватиме у снах. Але це лишень якщо боятися. Тому не бійся, а просто спи, посміхаючись долі та янголам. Більшість людей зараз так і чинять – мирно сплять, шукаючи у снах світанку.
Другу годину ночі показує мій годинник, а я все вдивляюся в ніч. Удивляюсь уважно в небо. Навіть вогні великого міста дозволяють розгледіти там зорі. Так, зорі Суцвіття зірок.

Історія друга. Про душі

Був колись час, коли нічне небо існувало без зірок. Правда-правда. І місяця не було. Сумні часи. Тільки-но сонце ховалося за обрій, як світ поглинала темрява. І вкупі з нею світ заполонювало зло, усе те, що боїться й натяку на світло. Усі людські вади сходилися тоді докупи, а люди замикалися в домівках та, запаливши каганці, як оберег, укладалися спати. Ненависть, зрада, брехня, облуда, ледарство, заздрість, агресивність Вони ставали до розмови і вихвалялися одне перед одним, хто що поганого вчудив, якого лиха накоїв, кого звів, кого довів.
І якщо, борони Боже, ти припізнився в дорозі, то мусив відразу кудись заховатися, бо ті лихі відчуття обов’язково почують тебе та візьмуть у полон. І життя перетвориться на темряву. Тож уночі, після заходу сонця, ніхто з людей не смів й носа на двір вистромити.
Зажурилися світлі вчинки та добрі почуття. Бо все більше та більше живих створінь ніч перетворювала на лихих потвор. Зійшлися добрі вчинки на нараду в просторій світлиці самого Сонечка. Довго гадали, як лиху зарадити. Та нічого мудрого не придумали. Бо ніч – то терени зла, які не мають поки в собі й натяку на світло, як може добро втрапити на цю територію, не розгледівши дороги? Сила добра – у світлих вчинках, які й створюють довкола себе світло. Врешті, коли всі слова бідкань та розчарувань були сказані, озвалося Сонечко.
– Людська душа – то теплий яскравий вогонь. Людина народжується, отримує тіло, отримує душу. Вогонь душі впродовж людського віку чесно служить людині, зігріває в негараздах, допомагає, коли холодно, похмуро та сумно. І людина, відкрита для добра і добрих почуттів, легко приймає в себе добро – таким чином її вогонь душі стає ще багатшим та величнішим. Про таку людину ми кажемо – горить, світиться, сяє. Біля таких людей хочеться зупинитися та зігрітися. А коли настає час і тіло помирає, то пам’ять про таку людину довго-довго зоріє, допомагаючи тим, хто знав її, ставати кращими. А куди ж дівається вогонь душі? Він повертається туди, звідки й прийшов. До свого Творця. Милі, любі добрі почуття, а якщо ми попросимо у Творця дозволу тими вогниками-душами запалити ніч?
– Як це, запалити ніч? – здивувалася Любов.
– Як це? – луною додала Чесність.
– Як це? – хором-луною обізвалися Віра та Надія.
– А так, – радісно відповідає Сонечко. – Душа, по смерті тіла людини, стане на небі вогником, свічечкою, яка застерігатиме в темну половину доби все живе від поганого, нагадуватиме, що жити потрібно так, щоб не згаснути, потрібно світити, а не тліти. І це світло допоможе й вам, добрі почуття, знайти дорогу в темряві.
– Як гарно, як гарно! – заплескала в долоні Совість. – Ми згодні, ми згодні! Давайте просити Творця.
І вони попросили, і Творець не відмовив. Подарувавши нічному небу мільйони вогників-душ. Яке життя прожила душа – такий вогонь вона й дарує.
– І як ти назвеш ті вогні? – запитало Сонечко Творця. – Ти їх створив, тобі й називати.
Тільки на мить задумався добрий Батько, посміхнувся та сказав:
– Світлі душі – це Зорі. Очі тих, хто вміє світити. Але й це ще не все. Пильнувати Зорі вночі я не зможу, клопоту багато, ви ж мене розумієте? Та знаю напевно, що кожній отарі, навіть найліпшій, потрібен достойний пастух. Він – то частинка мене, моя світла тінь посеред ночі. Він народжуватиметься, ростиме, а потім навпаки – зменшуватиметься і помиратиме. Як нагадування всьому живому про те, що земне життя не вічне. І назву я цього пастуха Місяць.
Так і сталося, як сказав Творець. Тільки-от Ніч дуже вже образилася. Хоч і блискітки-Зорі на небі пасували до її смоляного плаття і пан Місяць, особливо молодий серпик, гарно прикрашав її волосся. Але ж це нечувано, як можна було, її не спитавши, таке вчинити? Пішла до Творця скаржитися.
– Образили ви мене, Батьку, своєю неувагою. Чи я вже й слова доброго не варта? Прикро мені, дуже прикро.
Розплакалася Ніч. Та так захмурилася, що за чорними хмарами пропали-сховалися і Зорі, і Місяць.
Мусили-таки в Ночі дозволу запитати.
– Добре-добре, люба моя Ноче! – озвався Бог. – Пробач. Може, якось домовимося? Що б ти хотіла отримати як вибачення?
О, Ніч насправді хотіла небагато. Лишень бути присутньою посеред дня.
Тож тепер, коли сонце на небі світить-сяє, усе живе відкидає тінь, у якій є присутність ночі. Та в ній, на жаль, можуть ховатися недобрі почуття. Зате посеред ночі високо-високо в небі горять мільйони добрих душ, які щедро посилають і вночі на землю добрі почуття та світло.
Отака ця історія! Історія про душі. Хай ті зорі вночі зазирають не тільки у твоє вікно, зазирають і в душу. Тримай її для світла завжди відкритою. Спи і хай тобі насниться місячна дорога і Я на ній – твоя Мавка. Та, котра на тебе чекає.