Тютюнник Григор Михайлович. Биография

Тютюнник Григор Михайлович - Фото

Дата рождения: 5 февраля 1931 года. Дата смерти: 7 марта 1980 года.

Тютюнник Григір народився 5 грудня 1931 р. в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині в сім'ї селян.

Батько Григора, заарештований органами НКВС у 1937 р., із заслання не повернувся. Мати вийшла вдруге заміж, а малого Григора забрав до себе на Донбас батьків брат — Филимон Васильович Тютюнник, у родині якого й виховувався майбутній письменник.

У 1938 р. Григір пішов до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів, а тому через деякий чає був розфор¬мований, і хлопця перевели в російський клас. З того часу і до 1962 року, як зазначав сам Тютюнник, він розмовляв, писав лис¬ти (іноді оповідання) виключно російською мовою.

У 1942р. Григір змушений був пішки йти до матері на Полтав¬щину, адже тітка не могла сама прогодувати сім'ю (дядько Фили¬мон був у цей час на фронті).

Після п'ятого класу Григір навчався в Зіньківському ремісни¬чому училищі № 7, закінчивши його працював на Харківському заводі ім. Малишева, але захворів на легені, повернувся до Шилівки, не відпрацювавши належних трьох років, за що відсидів 4 місяці в колонії. Як вийшов, повернувся у Донбас, будував Миронгрес, слюсарював.

У 1951 р. Тютюнник пішов до армії, служив у морфлоті радис¬том на Далекому Сході. Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо.

У 1957 —1962 pp. майбутній письменник навчався в Харків¬ському університеті на філологічному факультеті.

Першу новелу «В сумерки» написав російською мовою і на¬друкував її в журналі «Крестьянка» у 1961 р. Після смерті стар¬шого брата Григорія Тютюнника (автора роману « Вир») переклав свої «Сумерки» українською мовою і з того часу писав лише нею.

У 1963 р. Григір Тютюнник переїхав до Києва, працював у «Літературній Україні», потім у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, де написав сценарій за романом «Вир», працю¬вав у видавництвах «Радянський письменник», «Молодь», «Дні¬про», «Веселка».

У 1966р. вийшла його перша книжка «Зав'язь».

Наступна книжка «Деревій» (1938р.) була відзначена пре¬мією всесоюзного конкурсу, оголошеного «Литературной газе¬той».

У 70-х pp. — побачили світ книги новел Григора Тютюнника «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Коріння», повісті «Клим-ко», «Вогник далеко в степу», збірки для дітей «Степова казка», «Ласочка», «Лісова сторожка». Письменник перекладав з росій¬ської мови, зокрема твори свого улюбленого автора — В. Шук¬шина.

За книги «Климко», «Вогник далеко в степу» у лютому 1980р. Г. Тютюннику присуджено премію імені Лесі Українки.

7 березня 1980 р. письменник наклав на себе руки.

У 1984 р. з'явився двотомник його творів.

У 1989 р. за двотомник творів Григір Тютюнник був посмертно удостоєний Шевченківської премії.

Новела «Три зозулі з поклоном» чи не найглибше з усіх тво¬рів віддзеркалює внутрішній світ Григора Тютюнника, його світо¬бачення. Підсвідомо до її написання він прямував усе своє попе¬реднє життя. А поштовхом послужила, здавалось би, незначна подія: у 1976р. до Ірпінського будинку творчості завітав сліпий бандурист. Серед пісень, які він виконував, була «Летіла зозуля через мою-хату...», де йшлося не просто про нещасливе кохання, а про вічне, непереборне ніким і нічим страждання людини. Оче¬видці розповідають, що, почувши цю пісню, Тютюнник підхопив¬ся і побіг до своєї кімнати. Так народилася новела «Три зозулі з поклоном» — одна з найчарівніших перлин української літера¬тури XX ст. Безперечно, в її основі автобіографічні моменти. Об¬раз Михайла асоціюється з батьком письменника, свого часу та¬кож репресованого. Навіть ім'я не змінено, хоча про самі репресії в новелі не йдеться: в 70-х pp. ці події замовчувалися, були забороненою темою. А образ оповідача, хлопця-студента, нагадує самого автора.

На кількох сторінках розгортається досить поширена житей¬ська історія, так званий любовний трикутник. Марфа Яркова одружена, але кохає Михайла, батька оповідача. Кохання Марфи до чужого чоловіка — її глибока інтимна проблема, якою жінка ні з ким не ділиться. Марфа й не претендує на чуже щастя. Не¬вдовзі Михайла засилають до Сибіру, звідки він ніколи не повернеться. Але найголовнішими є навіть не події твору, а почуття героїв, їх пристрасті, переживання. Саме вони рухають сюжет твору, розширюють його часові, просторові межі. Життєва кон¬кретика відсувається на другий план, читач замислюється над ві¬чними, істинними цінностями, разом із героями починає шукати гармонійного вирішення конфлікту. Михайла, його дружину Соню, Марфу єднає страждання, єднає любов як найвище мірило вартості людини. Важко Софії: вона втратила чоловіка й батька своєї дитини, але отримує від нього листи і знає, що Михайло любить її. А Марфа переживає нерозділене кохання, раніше від Софії відчуває, коли тій надходить лист і просить листоношу дати хоч потримати його в руці, пригортає його до грудей, цілує. Це любов душ, яка перейшла тілесний рівень. Кохання, в якому ко¬жен залишається чесним перед самим собою. Це безпретензійне кохання, в якому не має й тіні заздрощів до суперниці. Софія не сердиться на Марфу: «У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе». Співчуття, любов до ближнього, милосердя і всепрощення є визначальними для персонажів новели. Ці риси характерні для української людини, яка сповідує християнську мораль.

«Любові Всевишній присвячується» — такий епіграф твору Григора Тютюнника. У новелі любов оточена неземним ореолом, надзвичайно далеким звичного, побутового розуміння. Листоно¬ша, який приніс вістку від Михайла, поблажливо дає Марфі при¬горнути до грудей листа. Соня не картає суперницю, навпаки, найкращими, теплими словами говорить про неї своєму синові. Михайло пише Соні: «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї та ска¬жи, що я послав їй, як співав на ярмарках зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу. Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...».

Жоден із героїв твору не поборов свого страждання, не змен¬шив сили душевного болю від нього. Але всі вони лишаються на роздоріжжі — кожен сам по собі: Михайло безслідно зник на ка¬торзі, Соня сама виростила сина, Марфа продовжує чогось чека¬ти, вдивляючись в обличчя сина свого коханого.

Новела має ознаки притчі — висновок, до якого приходить автор і який пропонує читачеві: любов — почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, моралі, воно ніби дається якоюсь вищою силою, тому мусить лишатися поза осудом чи за¬переченням, має право на існування.

«Останній лист від тата» — це новела в новелі, і розкриває він не тільки цілий світ почуттів батька — сум за родиною, за втраченою свободою та й самим, очевидно, життям, а й безмежну любов до дружини («...моя едина в світі Соню...»), сина, до рідно¬го краю, природи.

Процеси, що відбуваються в людській душі, безконечні, як безконечний Всесвіт, адже душа і є відображенням Всесвіту. Ми¬тець прагнув такої любові, від нас, українців, бо «любов — це коли віддаєш...».

Окрім вічних тем, Григора Тютюнника, як і багатьох інших письменників, цікавили маргінальні проблеми, тим більше, що в повоєнний час, а надто в 50— 60-х pp., мала місце масова мі¬грація сільської молоді до міста, до так званого кращого, легшого життя, подалі відтяжко! праці на землі. Це був об'єктивний про¬цес, але його значно прискорював ганебний стан тогочасного села, зумовлений недалекоглядною, шкідливою політикою прав¬лячої партії.

Маргінальній темі Г. Тютюнник присвятив кілька своїх творів: «Син приїхав», «День мій суботній», «Оддавали Катрю», в яко¬му розповідається, як восени з Донбасу приїздить молодша донь¬ка хутірського крамаря Степана Безверхого, щоб сповістити про своє заміжжя. У селі женихів нема, а Катрі пішов третій деся¬ток — то ж батьки мусять оддавати її заміж.

Сюжет твору — підготовка до весілля і його опис. Оповідь ведеться у звичній для стилю Тютюнника манері: неспішно, з де¬тальними побутовими подробицями, які часто мають глибокий підтекст, додають важливої позасюжетної інформації. Так, скажі¬мо, про Катрину вагітність дізнаємося з її втомленості, «недівочої печалі в очах», «білого просторого плаття, що приховувало стан».

У центрі оповідання — доля Катрі, її родини. Але, розкрива¬ючи внутрішній стан героїв, показуючи їхні переживання напере¬додні весілля, ретельно вимальовуючи характери, поведінку, письменник у такий спосіб порушує низку важливих, актуальних і сьогодні проблем. Серед них найболючіша — стан українського села. З Катрями, які від'їжджають на Донбаси, лишаючи вдома старіючих батьків, село руйнується, відмирають віковічні традиції народу, на які він міг би опертись у своєму відродженні. З цим болючим, складним, суперечливим і водночас неминучим проце¬сом міграції нівелюються, вихолощуються людські душі, вони наче міліють.

Згадаймо опис Катриного весілля, той момент, коли гості по¬чинають співати. Навіть наречена забуває про свій стан непев¬ності й тривоги. Молодий, який спочатку не викликав симпатії, посміхається — «виявилося, що сміх у нього тихий, м який, як у захопленого хлопчака». Під час ритуального співу давньої укра¬їнської пісні всі присутні мовби перероджуються, повертають іс¬тинне своє єство: «Здавалося, не десятки людей співали ту пісню, а одна многогласа душа... Ще вчора Олексій Ііурка тинявся в селі біля клубу п'яненький, шукаючи собі «ворога», щоб одвести душу... Ще недавно Параска Жмуркова з піною на губах гризлася з сусідкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали на зиму... А сьогодні всі вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню, знану ще з дитинства, і були схожі на слухняних і пошти¬вих дітей одних батька-матері. Вони то були — і не вони». Важ¬ливий зміст приховано за цими рядками. В них тривога автора за долю свого народу, який так невміло живе на своїй «не своїй зем¬лі», підрубує свої корені. В них — його мрія об'єднати всіх та спрямувати на праведний шлях і болюча реальність, від якої ні¬куди подітися. Але це все тільки у підтексті. Григір Тютюнник не вдається до моралізувань, не береться до вирішення проблем. Він тільки будить думку читача, примушує його замислитись над до¬лею героїв і, можливо, над своєю.

У творі ніби непомітно, але постійно відбувається змагання між тим, як має бути, і тим, що є. Це, власне, протиріччя між старим і новим, хоч воно й розгортається у нетрадиційному ра¬курсі,— авторська симпатія на боці першого. Тютюнник з глибо-. ким сумом спостерігає неминучий наступ нового, вихолощеного радянськими порядками життя. Недарма на всіх сторінках зву¬чить мінорна нота, весілля завершується від'їздом молодих, їхні¬ми квапливими зборами й снігом, першим осіннім ще снігом — всім стає холодно, незатишно, в душах з'являється якась непояснима пустка. Степаниха «заходиться плачем», Степан «згорблено йде до погрібника», а Катря з віконця машини ди¬виться і дивиться на рідне село, «а коли хутора не стало видно, схилилася чоловікові на груди й заніміла, тільки плечі їй дрібно тремтіли». Вся ця невідомість попереду лякає, людина почува¬ється самотньою та беззахисною, хоч сама обирає собі такий шлях.

А все могло бути інакше. Те старе так прагнув опоетизувати письменник, і це йому поталанило зробити через блискучий опис Катриного весілля. Воно відбувається з дотриманням майже всього давнього обряду, хоч молоді й противилися йому. Те старе і в образах батьків Катрі, в їхньому бажанні бачити хоч наймолод¬шу доньку вдома. Те старе могло б відродитися випробуваним уже життям, могло б принести гармонію душам людей, витіснити звідти страх і непевність, стати єдиним надійним опертям. Зга¬даймо Катрю — вона постає сполоханим, загнаним у сіті звірятком, навіть не може виплакатися перед батьками, повідати їм найпотаємніше: сором і страх заполонює всі інші почуття.

Прикметна з цього приводу деталь, на яку варто звернути ува¬гу Це стара, ще бабина, хустка. Катря постійно кутається в неї, прикриваючи свій великий уже живіт. Ця хустка зберігалася на дні скрині «...як найдорожчий скарб, що кожної осені перекладав¬ся горіховим листям від молі та задля пахощів...». Ця хустка по¬кликана захистити Катрю від усіх жорстокостей довколишнього світу. Але чи візьме її вона з собою в далеку дорогу, в чужі їй світи — тобто чи ж збереже пам'ять, чи не відречеться від себе у «зросійщеному» Донбасівському краї, соромлячись не лише своєї рідної мови, а й тієї пісні, яка здатна підняти на свої крила високо-високо? На ці запитання автор не дає відповіді. Нам до роздумів лишається лише надзвичайно сумний Катрин останній погляд.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

«Оддавали Катрю», «Три зозулі з поклоном», «Зав'язь», «Син приїхав», «Дикий», «У кравчини обідають», «Холодна м'я¬та», «Іван Срібний», «Деревій», «Вуточка», «Нюра», «Клим-ко», «Коріння», «Вогник далеко в степу».

Жанры Тютюнника Григора Михайловича

Поделиться страницей