Тычина Павел Григорьевич. Биография

Тычина Павел Григорьевич - Фото

Дата рождения: 23 января 1891 года. Дата смерти: 16 сентября 1967 года.

Тичина Павло народився в селі Піски на Чернігівщині 23 січня 1891 р. (традиційна дата 27 січня є датою хрещення, так за¬писано в знайденій у Київському міському архіві в справах Ко¬мерційного інституту виписці з церковної книги), був сьомою дитиною сільського дяка Григорія. Те, що батько був дяком, озна¬чало не тільки серйозне релігійне виховання в родині, але й — насамперед! — виховання музичне. Адже, поза справами церков¬ними й громадськими, Григорій Тичина знаходив себе в музикуванні. Мати та усі діти також мали хист до пісні. Павло був природженим музикою (Мав абсолютний слух) — і приро¬дженим малярем.

У 1.90.1 —1907 pp. він навчався в Чернігівському духовному училищі, потім у 1907—1913 pp. — в семінарії. У 1913р. Ти¬чина вступив до Київського комерційного інституту, працював обліковцем Чернігівського губернського земства, підробляв по¬мічником хормейстера в театрі М.Садовського, завідувачем від¬ділу хроніки газети «Нова рада», редактором журналу «Світ¬ло».

З 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах «Літера¬турно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» та ін. Протягом 1913— 1914 pp. він публікує оповідан¬ня «Вавилонський полон», «Богословіє».

Восени 1916р. повертається до Києва, працює помічником хормейстера в театрі М. Садовського, знайомиться з Л. Курба-сем, композитором К. Стеценком, під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки починає писати драматичну поему «Дзвінко бла¬китне».

У 1918р. Тичина став членом редколегії газети «Рада», ви¬йшла перша книжка його віршів «Сонячні кларнети», яка була зустрінута критикою з ентузіазмом. У 1920 р. виходять збірки П. Тичини — «Замість сонетів і октав», «Плуг».

У 1923р. він переїздить до Харкова, стає членом редколегії щойно організованого місячника «для широких кіл інтеліген¬ції» — «Червоний шлях», бере активну участь у громадсько-культурному житті (працює в щойно заснованій тоді Українській асоціації сходознавства). У 1924р. виходить його збірка «Вітер з України».

У добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний па¬фос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напів-щирості й напіввимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва ре¬жимові), У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз. Як зазначав В. Стус, постать не менш трагічна^в україн¬ській літературі, «Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. 1 поет погодив¬ся на цю роль.... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки ко¬нати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції.... У страшну добу сталінських ре¬пресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в конц¬табори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Пока¬ра славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом». Місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і П. Тичи¬ною, зводилась до трьох понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість ві¬ршів у передвоєнних збірках поета — «Чернігів» (1931), «Пар¬тія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніж¬ність» (1941). Написані на підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зі своїм часом.

У роки Великої Вітчизняної війни П. Тичина під час евакуації перебував в Уфі. Одним з найвизначних творів поета цього пері¬оду була поема «Похорон друга» (1942). Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки («І рости, і діяти», «Ми — свідомість людства», «Комунізму далі видні»), хоча жодна з них уже не на¬була такого широкого звучання, як попередні.

Серед поем П. Тичини найфундаментальнішою можна вважа¬ти симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою досить знач¬ного обсягу. Писалась вона протягом мало не всього творчого життя поета. (Перші розділи її опубліковані 1923р. в журналі «Шляхи мистецтва», потім робота над поемою продовжувалась у 1923-1934 і 1939—1940 pp., а збирання матеріалів тривало до 50-х років). Така надмірна увага до постаті Сковороди — не ви¬падкова, адже Григорій Сковорода — духовний батько Тичини періоду «Сонячних кларнетів». Із мандрівним філософом, який не проміняв пастушої сопілки на почесну роль «стовпа неотеса¬ного», поет ідентифікувався протягом чи не цілого життя, але, на жаль, вже не міг претендувати на епітафію: «Світ ловив мене, та не впіймав».

З 1929 р. поет є дійсним членом Академії наук України. В га¬лузі історії літератури та критики залишив по собі значну есеїс-тичну спадщину. Особливо багато зробив П. Тичина для розши¬рення й зміцнення інтернаціональних взаємозв'язків української літератури/Знаючи французьку й старогрецьку мови, опанував¬ши вірменську, не раз практично звертаючись до тюркських і гру¬зинської мов, багато працював на терені перекладацтва, збага¬тивши українське письменство набутками інших літератур.

Протягом 1943—1948 pp. Тичина очолював Міністерство освіти України.

Помер поет 16 вересня 1967 р.

Ще з юності властиве поетові глибоке відчуття природи по¬чало набувати своєрідних космічних вимірів — можливо, під впливом новітніх науково-філософських віянь часу, що характер¬не для літератури модернізму. Мальовничою, сповненою ніжної й чуйної душі постає у віршах П. Тичини українська природа — така рідна, близька й водночас наче побачена з іншої висоти. Перші твори Тичини дуже схвально були прийняті критикою, зо¬крема збірка «Сонячні кларнети». «...Без сумніву, поезія Тичини породилася з духу музики, й у цьому відношенні його творчість — виключне явище, яке не має собі прямих аналогій ні у російській, ні у західноєвропейській літературі»,— констатував О. Білець-кий. І справді: його поезія народилася з духу музики. Саме з духу — а не тільки із зовнішньої звукової форми. Багато поетів інструментували лірику вишуканими асонансами, алітераціями, внутрішнім римуванням і до Тичини. Особливої вправності у цьо¬му набули символісти — західноєвропейські (П. Верлен, А. Рем¬бо), російські (А. Белий, В. Брюсов, О. Блок), українські (М. Во¬роний, О. Олесь, Г. Чупринка). Поль Верлен навіть проголосив поетичне гасло: «Найперше — музика у слові»!

Та музичність Тичинина — особливого типу. Музичність для нього — не прикраса, а принцип світобачення. Зрештою, не про¬сто атрибут, а сама сутність божественного Абсолюту: «Навік я взнав, що Ти не Гнів,'— Лиш Сонячні Кларнети». Напевно, не¬випадково поет обрав з усього оркестрового арсеналу кларне¬ти — «не гучні труби, які сповіщатимуть живих І мертвих про Страшний Суд, а саме кларнети, інструмент глибокий та ніжний, здатний відтворити будь-що — джаз, класику, естрадну музику чи поховальну відправу». Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на син¬тез у ній животворного сонячного тепла й світла з музичними ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найунівер-сальнішому її значенні.

Була не одна спроба віднести ранні твори Тичини до певної літературної школи, проте поет не зараховував себе до якогось напряму. При цьому погоджувався, що на його творах позначили¬ся впливи поетики символізму, імпресіонізму, навіть футуризму та імажинізму.

Під впливом вірша М. Вороного «Блакитна панна» з'явилася поезія «Арфами, арфами...», І все ж є багато відмінного між цими творами. У М. Вороного наявний зовнішній опис Весни, яка «лине вся в прозорих шатах, у серпанках і блаватах»; вона нагадує «Бла¬китну панну». Тичина ж пройняв твір весняною, урочистою, со¬нячною мелодією, знайшов вишуканий ритмічний малюнок. Сучас¬ний дослідник Г. Клочек писав: «Арфами, арфами» — ніби рука музиканта двічі плавно торкнулась струн, і вони обізвались дале¬ким, тремтливим, ледь чутним звучанням. А потім вже у швидкому темпі: Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними...»

Ритмомелодична структура вірша «Арфами, арфами...» легка й граційна, як сонячна музика Моцарта, проте яскраво відчува¬ється передчуття автором змін у соціальному житті. «І Бєлий, і Блок...» — вірш зовсім іншого настрою: сум'яття душі людини в пореволюційний час, проблема вибору, віра у воскресіння укра¬їнського народу.

Шедевром інтимної лірики П. Тичини постає твір «Ви знаєте, як липа шелестить...», де важливу роль відіграє паралелізм каро¬тин природи і людських переживань. Загальна емоційна тональ¬ність, інтонація й прихована ідея цього вірша близькі до твору О. Олеся «Чари ночі».

Помітне місце в творчості Павла Тичини займає вірш «Пам'я¬ті тридцяти», вперше опублікований у газеті «Нова Рада» в бе¬резні 1918р. і присвячений пам'яті загиблих у бою з військами Муравйова під Кругами київських студентів, пізніше похованих на Аскольдовій могилі:

На кого завзявся Каїн ? Боже, покарай! — Понад все вони любили Свій коханий край. Вмерли в Новім Заповіті З славою святих.-На Аскольдовій могилі Поховали їх.

Прикро, але цей поетичний реквієм після 1918р. аж до на¬шого часу ніколи більше не друкувався.

Вульгарно-соціологічна критика епохи тоталітаризму зробила все, щоб збіднити творчість Тичини, щоб його, замовчати або спо¬творити його шедеври, окарикатурено виставляючи в школі, пе¬ред школярські наївні очі якісь і справді невдалі рядки поета.

Сьогодні, на щастя, поет повертається до читачів неушкодженим, незнівеченим, повертається до нас той, кому доступно було пізнати божественну красу гармонійності світу, відчути весь тра¬гізм епохи, зіткнення сил світлих, творчих і чорних, руйнівних в їх вічнім борінні.

ОСНОВНІ; ТВОРИ:

«Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг», «Ві¬тер з України», «Похорон друга», «Сковорода».

Поделиться страницей