Вы читаете фрагмент, купить полную версию на - litres.ru. Купить и за 227.00 руб.

Сміта

Селище Бадлапур, штат Уттар-Прадеш, Індія

– Ходи сюди. Вмивайся. Не барись.

Це вже сьогодні. Запізнюватися не можна.

У дворі за хаткою Сміта допомагає Лаліті обмитися. Та стоїть слухняно, сумирно, не опирається навіть тоді, коли вода потрапляє їй в очі. Сміта перебирає між пальцями доччине волосся, що сягає аж до пояса. Її ніколи не стригли – така тут традиція, місцеві жінки інколи навіть ціле життя не чіпають жодної волосини на голові. Вона розділяє гриву доньчиного волосся на три жмутки та впевненими рухами сплітає їх у тугу косу. Тоді простягає дитині сарі, яке шила довгими ночами. Тканину їй подарувала сусідка. Грошей на звичайну шкільну форму в неї не було, але то не так важливо. Її дочка і без того буде гарна, коли піде до школи, запевняє вона себе.

Вона прокинулася на світанку, аби приготувати їй чогось на обід – їдальні у школі немає, тож дітям доводиться приносити їжу з собою. Вона зварила рису, додавши до нього трішки карі, яке тримала до свят та особливих випадків. Сміта сподівається, що Лаліта їстиме свій обід у школі із задоволенням. Для того щоб навчитися читати і писати, треба мати багато енергії. Відтак складає її обід до імпровізованого ланч-бокса – металевої коробочки, яку вона ретельно витерла й навіть трохи прикрасила. Їй не хочеться, аби дочці було соромно перед іншими. Лаліта вмітиме читати, як і вони всі. Як діти джатів.

– Припудри обличчя. Запали свічку коло вівтаря. Хутчіше!

У єдиній кімнаті хатинки, що слугувала водночас і кухнею, і спальнею, і капличкою, Лаліта порається коло маленького вівтаря на честь їхніх богів. Запалює свічку та ставить її біля образів, а наприкінці молитов вона зазвичай дзвонить у дзвіночок. Сміта разом із дочкою проказують молитву до Вішну, бога життя, творця всього живого, захисника всіх людей. Коли порушується світова гармонія, він втілюється у якийсь зі своїх аватарів, набуваючи форми риби, черепахи, вепра, лева з людським обличчям, а подеколи навіть людини, та спускається на землю, аби відновити баланс. Лаліта полюбляє сідати ввечері, після вечері, коло цього маленького вівтаря та слухати мамині історії про десять аватарів Вішну. Уперше спустившись на землю в людській подобі, він став на захист касти брахманів у їхній боротьбі проти кшатріїв та наповнив ворожою кров’ю п’ять озер. Лаліта щоразу здригається, коли чує цю частину розповіді. Граючись, вона завжди поводиться обережно, аби часом не розчавити якусь мурашку чи павучка – хтозна, може, Вішну зовсім поряд, втілений у подобі одного з цих крихітних створінь… Бог може будь-якої миті опинитися на кінчику її пальця… Ця думка її лякає й зачаровує водночас. Нагараджан також залюбки слухає Сміту, сидячи вечорами біля вівтаря. Його дружина неперевершено розповідає історії, хоча сама ніколи не вміла читати.

Цього ранку на історії немає часу. Нагараджан уже давно пішов, як завжди, коли сходило сонце. Він полює на щурів, так само, як і його батько, працює на полях, що належать джатам. Тут існує давній звичай: будь-яка справа, будь-які професійні навички (навіть секрети мистецтва полювання на щурів голіруч) передаються у спадок, від батька до сина. Гризуни нищать врожаї та проривають під землею цілі лабіринти. Нагараджан свого часу навчився розпізнавати в землі ці малесенькі специфічні отвори. «Треба бути уважним, – повчав його батько. – І терплячим. Не бійся. Спочатку щури тебе добряче покусають. Але згодом ти навчишся». Він пам’ятає, як у дев’ять років спіймав свого першого щура. Він засунув руку до нори – і його пронизав гострий біль: щур вкусив його за ту чутливу ділянку долоні, між великим і вказівним пальцями, де шкіра така тонка й ніжна. Нагараджан зойкнув і висмикнув руку – з неї юшила кров. Батько лише розсміявся. «І знов невдача. Ти маєш діяти швидше й повинен заскочити його зненацька. Спробуй-но ще раз». Та Нагараджан боявся, він ледь стримував сльози. «Ще раз!» Він шість разів брався за це знову, витримав шість укусів, перш ніж вийняти зі сховку величезного щура. Батько взяв гризуна за хвіст, ударив головою об камінь, а тоді знову простягнув його синові. «Ось і все», – просто сказав він. Нагараджан узяв мертвого щура, свій перший трофей, і поніс додому.

Мати спочатку перев’язала йому руку. Потім засмажила пацюка, і вони з’їли його разом на вечерю.

Даліти – такі, як Нагараджан, – не отримують грошей за свою роботу, а лише мають право забрати те, що спіймають. Це своєрідний привілей: щури належать джатам, бо саме вони є власниками полів, а отже, можуть розпоряджатися тим, що на них росте, і тим, що перебуває в землі.

Смажений щур смакує не так уже й погано. Дехто каже, що на смак нагадує курку. Це курка бідноти, курка далітів. Єдине м’ясо, яке в них є. Нагараджан каже, що його батько з’їдав щурів цілком, зі шкірою та шерстю, залишаючи тільки хвіст, що не перетравлювався. Він насаджував гризуна на паличку, обсмажував його над вогнем і жував. Лаліта сміється, коли він розповідає цю історію. Сміта ж воліє знімати з них шкіру, і ввечері вони їдять щурів, упійманих вдень, із рисом, що його Сміта замість соусу поливає водою, в якій він варився. Іноді вона готує щось із того, що перепадає їй від родин, у чиїх домівках вона вичищає туалети, – жінка приносить це додому і ділиться з сусідами.

– Твій бінді. Не забудь.

Лаліта порпається у своїх речах і витягає невеличкий флакон із лаком, який вона знайшла одного дня, граючись біля дороги (вона не наважувалася сказати своїй матері, що вкрала його, коли той випав із сумки жінки, що проходила повз неї). Флакончик закотився до канави, звідки дівчинка й підняла його та притиснула до грудей, мов найцінніший скарб, щоб ніхто не побачив. Увечері вона принесла свою здобич додому, заявивши, нібито знайшла його, – її переповнювали радість і сором водночас. Якби тільки Вішну знав…

Сміта бере флакончик із доньчиних рук і малює на її чолі червону круглу цяточку. Вона має бути ідеально круглою – це делікатна техніка, яку, втім, можна швидко опанувати, якщо трохи попрактикуватися. Мати легенько торкається поверхні намальованої цяточки кінчиком пальця, а тоді присипає її пудрою. Бінді – «третє око», як його тут називають, – допомагає зберігати енергію та підвищує концентрацію. Лаліті це сьогодні знадобиться, думає її мама. Вона оглядає маленьке правильне кружальце на чолі дитини й посміхається. Лаліта гарненька. У неї тонкі риси обличчя, чорні очі, а вуста своїми обрисами нагадують квітку. І зелене сарі їй дуже пасує. Почуття гордості за свою доньку-школярку переповнює Сміту. «Хоч вона їсть на вечерю щурів, зате вмітиме читати», – говорить сама до себе жінка, беручи доньку за руку та прямуючи до шосе. Мати переведе її через дорогу – вантажівки від самого ранку їздять одна за одною з шаленою швидкістю, а для пішоходів немає ні світлофорів, ні переходів.

Уже ближче до дороги Лаліта піднімає стурбований погляд на матір: її лякають не вантажівки, а цей новий світ, не відомий її батькам, у якому їй доведеться розраховувати лише на власні сили. Сміта відчуває цей благальний погляд; простіше було б повернутися додому, взяти кошик з очерету, повести дитину за собою… Але ні, вона не хоче бачити, як Лаліту нудить біля канави. Її дочка піде до школи. Вона вмітиме читати, писати і рахувати.

– Поводься добре. Будь чемна. Уважно слухай учителя.

Цієї миті дівчинка на вигляд така розгублена, настільки тендітна, що Сміті хочеться взяти її на руки й нікуди не відпускати. Їй доводиться тамувати в собі це бажання, стримувати емоції. Учитель сказав «добре», коли Нагараджан пішов просити його взяти дочку до школи. Він подивився на коробку, в яку Сміта склала всі їхні заощадження – задля цього вони багато місяців дбайливо відкладали монети. Відтак схопив ту коробку і сказав «добре». Сміта розуміла це, тут усе так працює. За допомогою грошей можна переконати будь-кого. Нагараджан повернувся до дружини з гарними новинами, і вони з того неймовірно раділи.

Вони перетинають дорогу, і ось настає той момент, коли треба відпустити доччину руку по той бік шосе. Сміті так і кортить сказати: тішся, доню, ти не пізнаєш усіх прикрощів мого життя, ти будеш здорова, не кашлятимеш так, як я, на тебе чекає краще, довше життя, тебе поважатимуть люди. Від тебе не тхнутиме цим ганебним запахом, цим незнищенним і проклятим смородом, ти зможеш жити гідно. Ніхто не кидатиме тобі недоїдки, наче собаці. Тобі ніколи не доведеться опускати ні голови, ні очей. Сміті так хочеться сказати їй усе це. Але мати не знає, як висловити це, як поділитися зі своєю донькою сподіваннями, шаленими мріями, як розповісти їй про цього метелика, що пурхає в її животі.

Тоді вона нахиляється до неї і просто каже:

– Іди.